Філіппіни, які я побачив разом з Ерролом Венделем Ченом, дослідником з питань фермерства

(Цей трибьют написаний колишнім аспірантом Токійського університету іноземних мов, який нині працює в японському уряді. На його прохання ми не розкриваємо його ім'я.)

19 квітня я ледве міг повірити почутому про інцидент у Негрос Оксіденталь. В результаті операції філіппінських військових загинуло 19 людей, серед яких влада назвала деяких підозрюваними повстанцями, хоча колеги та місцеві джерела заперечують офіційну версію подій.

Серед жертв був хтось на ім'я Еррол — те саме ім'я, що й у мого першого друга на Філіппінах. Згодом я дізнався через публікації у Facebook та повідомлення від його колег з ARPAK (Artista ng Rebolusyong Pangkultura), що це справді він.

Еррол Вендел Чен народився 28 березня 2002 року. Він був іще таким молодим, попереду в нього було майбутнє, але його життя обірвалось під час операції державних сил за обставин, які досі викликають серйозні суперечки. Читаючи новини, я відчув глибокий жаль, що фізично вже не перебуваю на Філіппінах.

Хочу коротко розповісти про його біографію. У 2022 році він приєднався до ARPAK як захисник прав селян. Лише через тиждень після вступу до ARPAK він взяв участь у масовому інтеграційному заході в Асьєнда Тінанг, Тарлак, на підтримку фермерів, які чинили опір захопленню земель. Під час цього заходу він разом з майже 100 іншими особами був незаконно заарештований Національною поліцією Філіппін у червні 2022 року.

Особисте зіткнення з державними репресіями спонукало його повністю присвятити себе організаційній роботі. У 2024 році він став штатним працівником UMA (Unyon ng Manggagawa sa Agrikultura). Він повернувся до Тарлака, де жив і працював поруч із фермерами в Асьєнда Луїсіта. Його поїздка на острів Негрос переслідувала ту саму мету: зрозуміти умови праці робітників цукрових плантацій.

Хочу також пояснити, як я з ним познайомився. У 2023–2024 роках я навчався в аспірантурі в Японії й досліджував земельні питання у різних куточках світу. Японія імпортує багато сільськогосподарської продукції — наприклад, банани та кавові зерна, — а Філіппіни, де активно розвиваються як торгівля, так і гуманітарні обміни, здавались мені важливим місцем для вивчення.

Я хотів проводити польові дослідження в сільській місцевості, але не міг робити це поодинці. Тому я зв'язався з KMP (Kilusang Magbubukid ng Pilipinas) — організацією, пов'язаною з ARPAK, — і вони познайомили мене з Ерролом.

Моє дослідження було зосереджено на захопленні земель — явищі, за якого великі землевласники та капіталістичні інтереси привласнюють землю, часто виселяючи місцеві громади за несправедливих умов.

Вихідець із фермерської родини в Японії, я був глибоко вражений тим, наскільки поширеною і гострою є ця проблема, особливо в країнах, що розвиваються, таких як Філіппіни. Я на власні очі побачив, як там відбувається захоплення земель — нерідко супроводжуване примусом і насильством.

Логіка, яку пропонують ті, хто при владі, часто є однобічною і мало зважає на долі постраждалих громад. Державна підтримка бідних є мінімальною, і після отримання повідомлення про виселення людям просто нікуди йти.

ТАКОЖ НА RAPPLER

• RJ Ledesma: Поет, правозахисник, журналіст пише 30
• Alyssa Alano: Серце вбитого лідера студентів УП було «з народом»
• Maureen Santuyo: Художниця й організатор селянського руху — до мозку кісток
• Зі США до Тобосо: Кривавий шлях філіппіно-американського активіста Лайла Прійолеса
• [ДУМКА] Після зіткнень у Тобосо: Дискусія, якої потребує ця нація
• [ДУМКА] Про зіткнення в Тобосо, Аліссу Алано та питання справедливості
• Законодавці АСЕАН закликають Філіппіни до відповідальності після вбивств у Тобосо

Через KMP я разом з Ерролом відвідав кілька сільських громад у ході досліджень і роботи з підтримки. Ми побували в невеликих барангаях у Булакані та Дасмаріньяс (у Кавіте). Він супроводжував мене протягом усієї цієї польової роботи. Ми зупинялися у приймаючих родинах, їли домашню їжу та проводили довгі ночі в розмовах про те, як Філіппіни могли б стати більш справедливим і мирним суспільством.

Еррол та його колеги вважали, що соціальні зміни потребують глибоких структурних перетворень — погляд, який я не обов'язково поділяв, але намагався зрозуміти в його контексті. Спостерігаючи за їхніми частими демонстраціями в центрі Маніли, було очевидно, що ці переконання не були абстрактними — вони були глибоко прожитими.

Мене глибоко вразила його відданість справі: він прислухався до людей на місцях і намагався покращити їхні умови життя. Водночас я знав і інший його бік. Еррол був веселою людиною і часто перетворював усе на жарт. Він захоплювався фотографією, їздою на велосипеді та їжею. Любив Ґодзіллу. Одного разу він доглядав за маленьким білим кошеням у їхньому штабі — його назвали «Дага» (щур), бо в дитинстві щур покусав його. Я пам'ятаю, що сам зустрів цього кота, коли кілька днів там зупинявся. Аліssa Алано, одна з жертв масакри, була його дівчиною.

Тепер я розмірковую над тим, чи зможу коли-небудь знову проводити польові дослідження на Філіппінах. Глибоку структурну нерівність філіппінського суспільства неможливо зрозуміти здалеку — для цього потрібно слухати активістів, фермерів і місцеві громади. Проте після цього інциденту Філіппіни стали для мене місцем страху.

Коли я думаю про те, чому сам був свідком раніше, і про те, що сталося тепер, це нагадує мені: ціну структурної нерівності зрештою платять людськими життями. Звісно, існують точки зору уряду та армії, які також слід враховувати, а факти цього інциденту мають бути ретельно розслідувані.

Однак, виходячи з власного часу, проведеного поруч з такими людьми, як Еррол та інші, задіяні в громадській роботі, мені важко погодити ці свідчення з претензіями.

Зі свого досвіду я ніколи не бачив, щоб такі люди, як Еррол, носили зброю або проходили військовий тип підготовки. Це суперечить не лише офіційним заявам військових, але й підкреслює невирішені питання щодо того, хто з жертв був озброєним комбатантом, а хто — ні.

Ця прірва між прожитим досвідом і офіційними наративами ставить серйозні запитання, які не можна ігнорувати. Коли політичні рішення ухвалюються без прислухання до цивільного населення, вони неминуче сіють насіння подальших заворушень і заважають суспільству рухатися вперед.

Насамкінець я молюся про спокій для нього і 18 інших, хто загинув поруч з ним. Від усього серця сподіваюся, що подібні масакри більше ніколи не повторяться.

Як написав Роберт Френсіс Гарсія: «Мир — це не відсутність боротьби; це наявність системи, в якій ми можемо боротися за справедливість, не платячи за це життям». – Rappler.com